Доволі полярними виявилися думки учасників чергового онлайн-засідання кіноклубу Docudays UA «Право в об’єктиві» на тему «Я маю право…», що відбулось 25 січня 2021 р.
Аудиторія хиельницьких прихильників документального кіно Хмельницької універсальної наукової бібліотеки значно розширилася – 35 учасників – користувачі бібліотек з районних і Кам’янець-Подільської міських територіальних громад, члени громадських організацій «Ініціативні громадяни Чемеровеччини» та «Старокостянтинів небайдужий», партнери із Закарпатської області: Мирослава Пилипчинець – голова Закарпатського відділення комітету Асоціації адвокатів України; Денис Сухотін – голова Закарпатського обласного товариства осіб з інвалідністю та Василь Шетеля – голова ГО «Правозахист-Україна», шеф-редактор Закарпатської обласної газети «Правозахист громади», і, як зажди, ХМ ЦСССДМ.
Присутні переглянули документальний фільм, створений ще в 2015 році, із фондів колекції Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA «Яма» (режисер Їржі Стейскал).
Сюжет фільму: в престижному районі Києва – Позняки за 5 хв. від станції метро вже 30 років веде свою нелегку боротьбу із забудовниками за право жити на своїх законних 10 сотках батьківської землі власниця приватної забудови (такі собі київські «фавели» – житло, споруджене із усього викинутого кимось на смітник – старі двері, вікна, побутові речі, що отримали тут своє друге життя…) Чому тутешні називають це місце «Яма»? Щоб потрапити сюди із міських дворів району Лівобережної, треба спуститись хиткими деревяними сходинками на дно невеличкого яру, з висоти гелікоптеру – справжній кратер метеориту)). На Гугл мепс це місце точно не позначено.
Колись тут був невеличкий хутір. Починаючи з 1980-тих його стерли з радянських карт, а потім і витіснили проекти сучасних забудов. Будинок героїня фільму – Наталя Юрченко успадкувала від діда, родом з Полтавщини, в Київ потрапив, рятуючись від голоду в далекому 1947-му. Будував міст ім. Патона і жив в землянці, яку вирив в районі сучасних Позняків.
Пізніше звів собі там справжнє, хоч і скромне житло. Ділянка землі в 63 сотки, 10 з яких є власністю пані Наталі з дітьми, онуками, та іншими членами її родини, а решту вона арендує у Київської влади під господарські прибудови і городи. ЇЇ двір звідусюди оточують багатоповерхівки. Він знаходиться в яру. Суміш нового і патріархального, колгосп і мегаполіс настільки контрастний, що 2015 році документалісти з Чехії зняли фільм «Яма». А героїня фільму стала зіркою кінофестивалів і навіть подейкують змогла завдячуючи цьому відпочити, кілька раз в Шарм-Ель-шейху.
Мій особистий висновок після фільму: можна скільки завгодно обурюватися, дивуватися, сміятися…. так, вигляд ця фазенда має жалюгідний. Хоча навесні, влітку, коли все розквітає і потопає в зелені, то вбогість стає менш помітною і навіть колоритною. Однак, господарство вже не раз горіло, чи то від підпалів тих, хто наклав око на ласий шматок золотої київської землі, чи то від недогляду самих дивакуватих носподарів.
Витіснили з цієї території майже усіх. Ті, хто не витримав боротьби, здалися і переселилися в «камяні мішки» – багатоповерхівки інших районів міста. Через клопоти з дітьми, козами, курами, свиньми, розсадою квітів, які вирощують на продаж, участь небайдужої пані Наталі в політичних подіях країни, брак часу, а може і бажання щоразу все відбудовувати та розбудовувати … Але треба ж якось виживати. І вони це роблять попри все! Навіть вже дорослі діти готові відстоювати цей клаптик землі так, як все життя робила їх мати!Але цікаве спостереження: я відмітила для себе, що ці люди, попри їхню дивакуватість, випромінюють (принаймні в кінострічці) такий оптимізм та нескореність, якої ще треба пошукати у мешканців розкішних садиб та елітного житла. Після перегляду – про що лише не дискутували: так в чому-таки полягає право людини? Чи потрібно його захищати так, як головна героїня фільму Наталія Юрченко? Де починаються і закінчуються права конкретної людини, чи можливо досягти консенсусу…. Чи можна назвати індивідуальну боротьбу героїні фільму боротьбою захисту громадянських прав, а її – громадською активісткою? Чи вона просто обстоює свої меркантильні дрібязкові інтереси, зневажаючи інтереси мешканців багатоповерхівок… Як то кажуть – скільки людей – стільки думок.
Дискутували про приватне життя громадянина і межі втручання сторонніх осіб на цю територію, право на вибір, дотримання санітарних норм, належне виконання батьківських обов’язків, непорушну юридично усталену практику вирішення спорів у судовому порядку між власниками земельних ділянок та потенційними забудовниками.
Мені дуже відгукнулись слова одного з учасників нашого перегляду «Европа жваво вітає, нагороджує фільм та головну героїню за дивовижну силу духу в боротьбі за свої права та свободи. А у нас – штрафують, підпалюють, зневажають за спосіб життя, за неналежний вигляд, за безвідповідальність, за те, що смердить, за те, що псують загальний вигляд та благоустрій…».Дійсно різна система цінностей виявляється між нами в цьому.
Однак, варто пам ‘ятати основне гасло толерантної людини – моя свобода закінчується там – де починається свобода іншої людини. Тим більше, що при бажанні можна було давно це питання вирішити за бажання Міської влади порозумітися з позиції vin-vin.
Модераторами обговорень були: Ірина Дунаєвська – начальник відділу містобудування та архітектури Хмельницької обласної державної адміністрації; Інна Куцка – заступник начальника управління екології та благоустрою м. Хмельницький; Ольга Чорна, Руслана Матущак та Оксана Банкова – фахівці Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Хмельницькій області; Альона Береза – регіональна представниця в Хмельницькій області Інституту масової інформації, співголова Ради реформ Хмельниччини; Антоніна Джал – психолог Хмельницького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; Оксана Кізаєва, Оксана Шейгец та Ольга Осередчук – фахівці Регіонального представництва Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Хмельницькій області.
Підготувала провідний психолог Центру Джал Антоніна.
